Кава на руїнах

«Баран серед сакур»

Google Meet відкривається рівно о 15:00.
На екрані з’являється Стас. Він в Ужгороді. Я у своїй ірпінській квартирі. Між нами 800 кілометрів умовної безпеки. У нього ідеальна картинка. Камера, як у блогера-мільйонника, дорогий мікрофон, стильний лофтовий інтер’єр, світле дерево і сірий диван. Картинка кричить про успіх. Developer у великій європейській компанії. Але людина в цій картинці ніби зламана.
Я дивлюся на нього. Він сірий. Не в сенсі «неголений». А сірий, як попіл. Шкіра тьмяна, під очима тіні, що не від недосипу. Плечі опущені, ніби він тримає на них невидимий, але неймовірно важкий вантаж.

— Привіт, Владе, — його голос звучить так, ніби пройшов крізь товстий шар вати. Плаский, беземоційний.
— Привіт, Стасе. Як ти?
Він намагається вичавити щось схоже на посмішку. Виходить гримаса.
— Та... — він тягне цей звук, —...піде. Роботи багато.
Він замовкає. Я чекаю. Не підганяю. Даю тиші зробити свою справу.
— Слухай, — він нахиляється до мікрофона, ніби повідомляє таємницю. — У мене щось... із фокусом. Повна дупа. Я не можу працювати. Взагалі.
Він дивиться повз мене, у стіну.
— Я сідаю за таску. Просту, на пару годин. І я, бл*дь, дивлюся в код. Як баран. Годину сиджу, дві. Не можу себе змусити. Я читаю рядок і не розумію, що там. Ніби я тупий.
Стас робить паузу, добираючи правильне слово.
— Це ж вигорання, так? Я вже і вітаміни п’ю, і в зал ходжу. Ніх*я. Може, мені до невролога? Таблеток якихось попити? Ну, антидепресанти чи ще щось... Я вже не вивожу.

Він дивиться на мене зі сподіванням. Стас прийшов по діагноз. По «вигорання». По рецепт. По індульгенцію. Люди люблять чіплятися за такі слова, як «вигорання» чи «депресія». Це зручні, цивілізовані контейнери, щоб запакувати свій нестерпний екзистенційний жах. Якщо у тебе «вигорання» — треба просто відпочити. Це зрозуміла проблема зі зрозумілим рішенням.
Але я дивлюся на нього і бачу не вигорання. Вигорання — це коли ти згорів. А він не згорів. Він ніби гасить себе сам. Я бачу людину, яка застрягла. Її тіло тут, в Ужгороді, в безпеці й достатку. А якась дуже важлива частина її душі так і не виїхала з Харкова звідки він родом.

«Йо*ана кава»

Я мовчу. Просто дивлюся на нього. Не поспішаю рятувати. Не даю йому цей зручний ярлик «вигорання».
— І що ти відчуваєш, — питаю я тихо, — коли ось так сидиш... і «дивишся як баран»?
Він хмуриться. Йому не подобається це питання. Він хоче говорити про «фокус», а я тягну його в «почуття».
— Та х*рню я відчуваю. Злість. Безсилля. Що я нікчемний.
— Тільки це?

Стас відводить погляд. Його щока починає дрібно сіпатися. Це тілесний прояв напруги, яку він більше не може стримувати. Він мовчить секунд десять. І потім його прориває.
— Та х*рня це все, — він раптом нахиляється близько до камери, і його тихий голос стає хрипким, сповненим люті. Тре обличчя долонями, ніби намагаючись стерти з нього маску.
— Я сьогодні зранку... пішов по каву. Ну, як завжди. Беру цей свій... флет-вайт. А там... — він робить паузу, — там, бл*дь, сакури цвітуть. Рожеве все, красиве. Туристи фоткаються.
Він говорить швидко, ковтаючи слова, ніби боїться, що я його зупиню.
— І я відкриваю телегу. А там — Харків. Моя Салтівка. Знову приліт. КАБи. Я бачу фотки... там, де я в школу ходив, — немає будинку. Просто, сука, немає.
Він дивиться на мене впритул. Очі сухі, але в них стільки болю, що, здається, він зараз розтрощить екран.
— І я стою, як мудак. З цією йо*аною кавою. Під цими рожевими квітами. А в мене дім... там... І я... я відкупився. Розумієш?
Ось воно. Оце слово — «відкупився» — він вимовляє з такою огидою, ніби спльовує. Це ключова точка його сценарію. Він сприймає своє життя не як порятунок, а як хабар.
— Я купив собі це життя. Цю безпеку. Я доначу, Владе. Я доначу, як не в себе. По сто п’ятдесят штук на місяць. Думаєш, допомагає? Хер там. Це просто... індульгенція.

Донат для нього — це не допомога армії. Це спроба відкупитися від власної совісті. Середньовічна індульгенція, яка не працює. Бо гріх, в якому він себе звинувачує, — це сам факт його існування в безпеці. Він відкидається на спинку крісла. Вся енергія злості виходить з нього, залишаючи порожнечу.— Навіщо воно мені тепер? Оце життя? Я мав бути там. З ними. У підвалі. Або...
Ось. Це вже не «вигорання». Це вирок, який він сам собі виніс: «Винен у тому, що живий».

Індульгенція чи Ресурс?

І тут у мене формується гіпотеза. Що, як його «не можу працювати» — це не апатія? Що, як це активний процес? Не «я не можу», а «я не дозволяю собі»? Що, як його психіка несвідомо саботує його успішне, безпечне життя? Бо як він може дозволити собі фокусуватися на коді, коли ті, з ким він мав би бути, — в підвалах? Його «прокрастинація» це його спосіб бути «разом з ними». Моя робота зараз не дати йому цей висновок. А змусити його самого його побачити.

— Стасе, — кажу я спокійно. — Давай на секунду приймемо твою логіку. Ти «відкупився». Ти «зрадник». Яку кару заслуговує зрадник у твоїй системі координат?
Він дивиться на мене спантеличено.
— ...Не знаю. Не жити. Не радіти.
— Тобто, по суті, не працювати. Бути тим «бараном», яким ти себе назвав. Окей. Ти зараз це і робиш. Ти сам себе караєш. Логічно. Тепер питання: яке практичне застосування у цього? Кому від цього стає краще?
— ...Нікому, — глухо каже він. — Це просто... справедливо.
— Справедливо? — я трохи піднімаю брову. — Справедливо, що ворог вбиває твоїх людей там, а ти сам методично вбиваєш себе тут? Ти щойно виконав їхню роботу за них.
Він дивиться на мене, як на ворога. Це добре.
Злість — це життя. Це набагато краще за сірий попіл апатії.
— І що ти пропонуєш?! — він майже кричить. — Що, бл*дь, ти пропонуєш?! Радіти? Постити сакури в Інстаграм, поки моє місто стирають з землі?
— Ні, — відповідаю я, нахиляючись до камери. — Я нічого не пропоную. Я пропоную тобі подумати. Подивитися на ті самі факти, але зняти з них твою інтерпретацію «зрадника». Давай приберемо цей ярлик. Що залишається в сухому залишку? Які факти?

Стас людина системи. Він девелопер. Я звертаюся до його логіки. Стас хмуриться, але думає.
— Факти... Я в Ужгороді. Я в безпеці. Я заробляю.
— Ще.
— ...Я з Харкова, який бомблять.
— Ще.
— ...Я доначу 150к на місяць.
— Чудово, — киваю я. — Це даність. Це не «добре» і не «погано», це просто факти. Тепер питання: що ти, як людина-система, як девелопер, робиш із цими фактами? Яка твоя функція у цій системі? Ти застряг у ролі «Зрадник». А яка ще роль можлива?
Він мовчить. Думає.
— ...Не знаю. Ресурс?
— Добре. «Ресурс». Що робить ефективний ресурс під час війни? Він сидить і з’їдає себе почуттям провини?
— ...Ні. Він працює. Його використовують.
— Для чого?
— ...Для перемоги.
— Окей. А тепер повернемось до твоїх 150к. Це «індульгенція», щоб відмитися від гріха? Чи це... щось інше? Як це ще можна назвати, в логіці війни? В логіці ресурсу?

Він дивиться кудись крізь мене. Я бачу, як у нього в голові щось клацає. Шестерні, що заіржавіли від провини, починають повільно рухатися.
— ...Це... боєкомплект, — ледь чутно каже він.
— Саме так. Це твій, бл*дь, боєкомплект. І що робить військовий, в якого є боєкомплект?
— Він заряджає. І стріляє.
— Твоє «вигорання» — це і є спроба не стріляти. Саботаж. Ти не «відкупився», Стасе. Ти «релокувався». І твій обов’язок на цій позиції — не страждати, а бути, максимально ефективним. Твоя провина — вона комусь допомагає?
Я бачу, як напруга, що сковувала його плечі, нарешті починає спадати. Він не плаче, але починає дихати. Глибоко. Рівно. Вперше за всю сесію. Він мовчить. Але це вже інша тиша. Не та, що була на початку. Не тиша апатії чи провини. Це тиша осмислення. Він ніби вперше за весь час отримав не осуд, а чітке, ясне завдання.
Стас повільно кивнув. Не мені. Собі.
— Я зрозумів, — тихо каже він.

Це і є полегшення. Це не радість, не щастя. Це зняття нестерпного тягаря.
Ми не «вилікували» його провину — вона повернеться ще не раз. Але ми знайшли, як взяти цю провину і перетворити з отрути, що вбиває, на паливо, що змушує діяти.